Дім Амор

Обговорення амбіцій президента Сполучених Штатів Дональда Трампа щодо Гренландії не відбувається у вакуумі. Воно насичене глибокими історичними, геополітичними та світоглядними контекстами, насамперед прецедентом, створеним Росією у 2014 році анексією Кримського півострова та встановленням контролю приблизно над 20 відсотками території України. Для учасників міжнародної арени, зокрема й Кремля, тут діє одна й та сама небезпечна логіка: якщо захоплення території силою або під політичним тиском отримує міжнародну толерантність, чому подібне не може вважатися легітимним і в інших регіонах.

Коли Росія анексувала Крим і підтримала захоплення Донецької та Луганської областей, міжнародна реакція включала жорсткі засудження та запровадження санкцій, однак на практиці не було здійснено кроків, які призвели б до відступу Росії або суттєвої зміни її політики. Рада Безпеки ООН залишилася паралізованою, а санкції, попри економічний удар, не змінили реальність на місцях. В очах різних гравців, зокрема й керівництва Росії, сформувався чіткий сигнал: міжнародна система не спроможна ефективно забезпечувати дотримання власних базових правил.

На цьому тлі Росія уважно стежить за кризою, що розгортається між адміністрацією Трампа та Данією навколо Гренландії, і системно використовує її для просування власних інтересів. Для Москви напруженість між Сполученими Штатами та Європою, особливо всередині НАТО та Європейського Союзу, є стратегічною можливістю поглибити поляризацію й послабити єдиний західний фронт, спрямований проти неї.

На щорічній пресконференції за підсумками діяльності Міністерства закордонних справ Росії за 2025 рік міністр закордонних справ Сергій Лавров безпосередньо звернувся до теми Гренландії. Відповідаючи на запитання, чи становить Росія загрозу для острова та як співвідносити її дії в Україні з колоніалізмом, Лавров заявив, що Росія «не має жодних планів щодо Гренландії» і що це є «внутрішньою справою НАТО та Данії». Далі він відтворив звичний наратив, згідно з яким Росія «завжди розвивалася через об’єднання народів і збереження їхньої культури», на відміну від Заходу, та охарактеризував анексію Криму й участь у подіях на Донбасі як «реалізацію права на самовизначення», а не як колоніальний акт.

У цих висловлюваннях Лавров провів пряму, хоча й завуальовану, паралель між Гренландією та Кримом. Він наголосив, що якщо Сполучені Штати мають право посилатися на міркування національної безпеки, аби виправдати спробу придбати або встановити контроль над Гренландією, то немає підстав вважати Росію винятком, коли вона діяла подібним чином у Криму — тим більше, що, за його твердженням, там відбувся референдум, на якому мешканці обрали приєднання до Росії. Водночас Лавров не втримався від уколу на адресу європейських держав, вказавши на їхню підтримку права жителів Гренландії визначати власне майбутнє при відмові визнавати аналогічне право за населенням Донбасу чи Криму.

Окрім прямого порівняння, Кремль акцентує те, що він називає «внутрішніми вадами» Північноатлантичного альянсу. З точки зору Москви, конфлікт між Вашингтоном і Копенгагеном дозволяє подати Сполучені Штати — навіть за керівництва Трампа — як агресивну державу, що не поважає суверенітет своїх найближчих союзників. Цей наратив адресований не лише Європі, а й країнам глобального Півдня, де Росія прагне закріпити образ антиколоніальної сили, тоді як Захід зображується як такий, що й надалі ставиться до територій і народів як до геополітичного товару.

Сам президент Володимир Путін також висловлювався щодо американських амбіцій у Гренландії. У березні 2025 року в промові на Арктичному форумі в Мурманську він зазначив, що йдеться про «питання, яке стосується двох конкретних держав», але застеріг, що «було б глибокою помилкою не сприймати слова Трампа серйозно». Путін нагадав, що інтерес США до Гренландії має історичне коріння ще з XIX століття, та підкреслив, що Вашингтон послідовно просуватиме свої військові, економічні й стратегічні інтереси в Арктичному регіоні. Водночас він висловив чітку стурбованість посиленням присутності НАТО на Крайній Півночі та вступом Фінляндії і Швеції до альянсу.

Російська позиція на перший погляд видається суперечливою. З одного боку, Москва не зацікавлена в перетворенні Гренландії на масштабну американську військову базу в регіоні, що має критичне значення для її безпеки. З іншого — вона демонструє розуміння і навіть певну відкритість до кроків Трампа. Пояснення цього криється в холодному зважуванні інтересів: для Кремля шкода, якої зазнають Європа та НАТО внаслідок поглиблення внутрішнього розколу, видається менш небезпечною, ніж потенційні ризики для Росії, і може навіть принести їй виразну стратегічну вигоду — особливо доти, доки Трамп перебуває в Білому домі.

Слід пам’ятати, що для Росії сам Арктичний регіон має ще більше значення, ніж Гренландія. За останні два десятиліття Москва різко наростила свою військову активність у цьому регіоні, відновила бази, закриті після розпаду Радянського Союзу, і розмістила там постійні сили, користуючись таненням льодовиків. Росія також володіє найбільшим у світі флотом криголамів — понад 40 суден, з яких вісім атомні, тоді як у Сполучених Штатів сьогодні є лише два діючі криголами.

У цій реальності Кремль спостерігає за загостренням протистояння між Трампом і Данією та за зростаючими побоюваннями в Європі, розглядаючи їх як розвиток подій, що відповідає його цілям. З точки зору Росії, американська поведінка навколо Гренландії є не просто регіональною кризою, а ще одним свідченням глибокої ерозії міжнародного порядку — ерозії, з якої вона прагне отримати максимальну вигоду.

Фотоматеріали взято з сайту Wikipedia.org та з агентства новин AP; їх використання здійснюється відповідно до положень статті 27а Закону про авторське право.